-Пане Романе, що для Вас у часовому просторі є людське життя?
- Якщо в часі, то це як спалах сірника на ріці Вічності. Образно про це сказала Раїса Іванченко:
Хто сказав, що мені за спиною
Півстоліття летить?
То, неправда, роз'їдена ржею, -
Я живу - лише мить.
Людське життя - то неповторна мить, до якої хочеться мовити словами Гете: "Хвилино, ти прекрасна, зупинись..." Але хто скаже, мій добрий друже, де та сила, де ті коні, аби зупиняти літа наші?...
Так сучасний філософ Жан Ваньє у відомій книзі "Бути людиною" розмірковує: "Людське життя - дорога від слабкості до слабкості. Вона починається слабкістю новонародженої дитини і завершується слабкістю людини старої. Під час усього свого життя ми ніколи не захищені від утоми, хвороби, нещасного випадку. Наше життя тендітне "Та справжнє мірило людського життя - це слід, який ми залишаємо на цій грішній Землі: мудрого і доброго сина чи дочку, сад, будинок, книжку...
Філософ у поняття людське життя вкладає насамперед мислення пізнання світу і себе в ньому. Людина постійно, крім хліба щоденного, прагне інформації і від природи, і від людей. Пригадуєте, у Пушкіна є слова: "Я хочу жити, щоб мислити і страждати".
- Над чим найбільше міркуєте?
- Час від часу навідуються вже спомини в гості. В дитинстві і ранній юності кожен романтично задивлений у свою будущину, а в мої літа і старші - ностальгічно повертаємося думками у своє щасливе, хоч і босоноге дитинство. Мудрі римляни казали, що вміти втішатися прожитим життям - значить жити двічі. А взагалі, то думаю, пане Йосип, над сенсом людського життя: "нащо нас мати привела?" Адже все живе неминуче йде до своєї катастрофи. У кожного "мука єдина" як і хвилини радості від пережитого. Еклезіяст у Святому Письмі говорить, що під сонцем немає нічого нового. Все суєта.
Одного мудреця запитали: "Що таке дійсність?" І у відповідь почули: "Те, що було, вже немає, те, що буде, ще нема, а те, що є, вже минає".
- То наша розмова е чи немає?
- Минає...
- А що тривожить, пане Романе, Вашу душу?
- Думаю, те, що й Вашу, Йосип Миколайович, всіх небайдужих людей. Це, насамперед, велика прірва між новоутвореним праведно і грішно капіталом і людськими злиднями. Велике безробіття. Новітнє рабство українок, жебрацтво. Ворожбитство і чаклунство, яке рекламує преса, радіо, телебачення. Одвічне українське самоїдство і гетьманчуки. Брак українських патріотів серед явлених олігархів, а саме вони нині творять політику в державі і приводять людей до її керма. Жорстокість і бездуховність в молодіжному середовищі. Принизливе матеріальне становище вчителя в незалежній ринковій Україні. Вчитель неспроможний нині купувати необхідні для навчання книги, а без них немає справжнього вчителя і розумного учня, відомо, що хліб живить тіло, а книга (мудра!) - дух, передплатити газети і журнали, придбати пристойний одяг, зрештою, дати добру освіту у вищій школі своїм дітям.
-Скажіть, добродію Йосип, кого може виховати бідний матеріально і вбогий духовно вчитель? Гімназійний професор міг за свій заробіток утримувати не тільки свою родину з 4-5 осіб, але й домашню робітницю.
-Справді, китиця порушених Вами проблем, мабуть, тримає Вас у песимістичному настрої?
-Ні. Я оптиміст. Як християнин, вірю у Нову землю і Нове небо. Шевченко чекав на апостола правди і науки. Франко вірив у силу людського духу. Я прихильник ідеї Гегеля, про поступ у розвитку суспільства, яке за його вченням, рухається до раціоналізму та свободи. Вчитайтеся в сторінки світової і української історії, проаналізуйте епохи, що минули, і ви переконаєтеся, що незважаючи на страшні, довготривалі війни, пошесті, завоювання, визиск, все-таки відбувався поступ, йшов бурхливий розвиток техніки, науки, хоч про людську натуру цього не скажеш, людина, вийшовши з темряви печери до світла цивілізації, на жаль, до кінця не здолала печери в собі.
- То що ж Вас тішить?
- Національна гордість більшості українців. Паростки демократії. Спектр найрізноманітніших книг з історії, філософії, політології, культури (правда, більшість на чужій мові), про які ми ще не так давно і мріяти не могли. А найбільша втіха — це здобута незалежна держава Україна, яку треба наповнювати національним змістом. До становлення якої і моя частка скромної праці, думаю, що прилучилась.
-Безумовно. Ви своїм педагогічним досвідом ділилися з освітянами чи не всіх областей України. Про гімназію зняли двохсерійний фільм "Урок для вчителя". Під Вашим керівництвом створений прекрасний музей історії гімназії, кабінет Михайла Грушевського, відкрито каплицю Воскресіння Христового. А як багато праці Ви доклали для оновлення змісту гімназійної освіти. А скільки пішло Вам часу і зусиль на капітальний ремонт даху і фасаду гімназійного будинку. Та найбільша гордість гімназії - переможці олімпіад і конкурсів з наукових робіт. Не випадково Ваша праця високо поцінована державою.
- Моє кредо, пане Йосип, було і є те, що наша гімназія славна славою вихованців і невсипущою працею вчителя. Я тішуся, що ми маємо високопрофесійний колектив, здібних і обдарованих учнів, і я щасливий, що можу з Вами продовжувати ту справу, яку Ви і я разом з паном Григорієм Гуменюком розпочали у 1990 році. Переконаний, що Ви доможетеся ще вагоміших результатів, бо вже за такий короткий час маємо добрі здобутки.
-Дякую. Як не заперечуєте, продовжимо нашу бесіду. Відомо, що в житті кожної людини є здобутки і е втрати. За чим шкодуєте Ви?
- Відповім лаконічно, але багатозначно, перефразовуючи Тараса Шевченка: якби нас вчили так як треба.
-Скажіть, а чого Вам у житті найбільше бракувало?
- Спочатку скажу чого не бракувало — це добрих людей, їх теплоти і щирості. Ви, пане Йосип, один із тих небагатьох, з ким було і є дуже приємно і результативно працювати.
А бракувало завжди україністики. Моя душа вже в старших класах, вищій школі прагнула джерел українознавства. Мої погляди і погляди моїх ровесників формувалися шістдесятниками. Ми зачитувались, передавали одне одному книги, статті, де була хоч згадка про нашу історію, її звитяжців.
Назву деякі: "Неопалима купина" С. Плачинди, "У пошуках скарбів" Т. Шаповала, "Диво" II. Загребельного, "Земне тяжіння" В.Симоненка, "Мальви" Р.Іваничука, "Собор" О. Гончара, поезії М.Вінграновського і Л.Костенко, "Чорна рада" П. Куліша, двотомник М.Костомарова, "Хмари" Н.Левицького, "По Україні" М.Логвина, рукописи щоденника В. Симоненка і статті "Інтернаціоналісти чи русифікація" І. Дзюби. Правда, я мав вдома ще книги з історії України, одну М.Грушевського, які були заборонені, з ними треба було бути на самоті і в німоті.
- Назвіть свій ідеал.
-Ви, пане Йосип, віруюча людина, згадайте Біблійне: не сотвори собі кумира. А чи треба вже з висоти моїх літ комусь поклонятися, розуміючи, що кожен хто топче ряст земний, "єсем грішний" і "порох земний".
- Чого не сприймаєте?
- Менторства і ялових нарад (я тепер щасливий, що делегував їх Вам). Нещирості і фальші близьких людей. Міщанства.
- Ваші улюблені поетичні строфи.
- "все йде, все минає" (Т. Шевченко), "Се лиш тому, що склалось так життя" (І. Франко), "Але правди в брехні не розмішуй" (В.Симоненко), "Коли ми йшли у двох з тобою" (Д. Павличко). Десятки їх знаю напам'ять.
- Насамкінець запитання традиційне: якби Вам прийшлося вибрати у тривале відрядження тільки три книги, яким надаєте перевагу?
- Візьму книгу книг Біблію, "Кобзар", новели Стефаника. Стефаників світ і його герої - то моя ментальність. Мої дитячі роки були у тому первісному покутському національно-традиційному середовищі, яке панувало і за життя славетного письменника. Я завжди раджу кожному, хто нарікає на нинішній день, прочитати твори Стефаника і порівняти наш час з минулим.
- Чи змінилися за більш як тридцятилітню Вашу працю на царині освіти теперішні учні?
- Дитяча психологія і непогамовність однакові як і на початку моєї педагогічної праці. А поінформованість нинішніх учнів разюча. Дещо розкутіша поведінка. Є дефіцит встиду, який с серцевиною совісті. Але в цілому сьогоднішні учні мають переваги перед своїми попередниками. І це закономірно, в цьому діалектика людського поступу.
- Що Ви як людина, як вчитель найбільше любите?
- Найперше - нашого Творця і світ, творений Ним. Мудру книжку, допитливого учня, щирого, нелукавого приятеля. Родину. Педагогічну працю. Розумних людей, до яких маю приємність і Вас зарахувати. І, особливо, той час, коли наодинці із собою чи з природою. Приємно погомоніти у гурті однодумців при келиху доброго вина. Дуже люблю селянську душу, таку просту, як правда. Бо й сам завжди почуваю себе людиною від землі.
- А Україну?...
- Багато політиків, тих, що на Олімпі, і доморощених, зізнаються у любові до народу. А я кажу своїм учням: любити народ дуже легко, а конкретну людину з її тривогами і потребами важко. А це ж наука Христова: "Люби ближнього, як себе самого". Якщо моє ставлення до української мови, культури, історії, звичаїв, традицій і обрядів наших покутських, родини, гімназії можна вважати любов'ю до України, то я радий, але я навчився у Франка, Стефаника, Маланюка багато чого не любити в минулому і нинішньому України. Я не сприймаю міфологізації історичних подій, осіб, іншими словами, коли бажане видають за дійсне. Згадайте Василя Симоненка: "На світі той наймудріший, хто найбільше любить життя".

Розмову вів Йосип Матковський